Минулого тижня проєкт “Вулик Змістів”, який допомагає соціалізувати та інтегруватися внутрішньо переміщеним особам, разом з громадською організацією “Сила громади” поїхали в селище Делятин, де роздали переселенцям 30 пакунків гуманітарної допомоги, яку формували за індивідуальними запитами. Крім цього, познайомилися із цими людьми та почули їхні історії.  

Наталія 

Жінка приїхала в Делятин зі своїм чоловіком Юрієм, їй 57 років. 13 березня довелося покинути рідне місто Попасна Луганської області. 

“Ми встигли виїхати до окупації, 90 % міста було зруйновано, багато наших знайомих загинуло, не залишилось жодного будинку приватного сектора — все знищили. 2014 року під обстрілами ходила на роботу, а тепер місяць просиділи в підвалі без газу, води, світла.  Добре, що був сніг, який топили, ще з 2014-го залишились буржуйки, які опалювали деревами і так щось готували. А коли біля нашого будинку вдарили, ми дуже злякалися і вирішили виїхати, на збори було 30 хвилин”. 

Жінка переїхала в Делятин, бо вирішила, що тут найбезпечніше. 

“Спершу ми винаймали житло за 16 тисяч на місяць, але для нас із чоловіком-пенсіонером це було дорого. Тепер знайшли за 8 тисяч у приватному будинку. Знайомих тут не маємо, спілкуємося лише із сусідкою, якій 90 років, приносимо їй їсти. Дуже хочемо повернутися додому”. 

Ірина

Жінка приїхала місяць тому із Херсона разом із чоловіком та сином. 

“Ми наймали машину за дуже великі гроші, щоб виїхати з міста. Мали їхати разом з колоною, але її не пропустили, повезло, що в мене від переляку почався приступ астми. Російські солдати побачили, що я задихаюся, а ліків давно вже немає в місті, і нас одних пропустили.  Ми дуже тяжко їхали, не знали дороги і заїхали в самий штаб росіян. Думала, що нас там розстріляють. Такої кількості техніки навіть по телевізору не бачила, але дякувати Богу відпустили”. 

Іриному сину 14 років. Він розмовляє російською, через що в нього виникли проблеми в Делятині.

“Син пішов у магазин, говорив російською — і дорослі зробили йому жорстке зауваження. Після цього дитина нікуди не ходить. Я, як доросла людина, стараюся контролювати свою мову, а він підліток, завжди говорив російською, йому важко переключитися, ще й після того, що бачив. Дитині дуже потрібна консультація психолога. 

Знайомих у селищі не маю, я лише в магазин іду. Чекаю перемоги і вірю, що повернемося в український Херсон”. 

Жінка вдома працювала майстринею манікюру:

“Я б хотіла продовжити свою роботу, привезла всі необхідні інструменти для цього, але Делятин маленький, тут є свої майстри. Запитувала місцевих, чи немає для мене роботи в цій галузі — ніхто не відгукнувся. Одного разу зателефонувала жінка, хотіла прийти на манікюр, я з нею домовилася, дала адресу, але вона так і не прийшла, напевно, через те, що я розмовляла з нею суржиком”. 

Ірина дуже дякує господареві будинку, у якому живе, адже він надав житло безкоштовно, ще й за комунальні оплачує зі своєї кишені. 

“Ми не мали за що жити: витратили багато грошей на те, щоб виїхати із Херсона, а чоловік пішов в лави ЗСУ, йому купили спорядження — і залишилися практично без грошей. Я така вдячна хазяїну цієї хати, він нам і пральну машину купив, і допомагає продуктами”.

Тетяна 

У березні жінка приїхала в Делятин з Миколаєва разом з дитиною. Спершу жили в родичів, а тепер винаймають будинок у знайомих. 

“Ми сиділи в Миколаєві до останнього, доки в нашу облдержадміністрацію не вдарили і по житлових будинках. Я намагалася зберегти життя своєї дитини, тому переїхали в безпечніше місце”. 

Тетяна планувала влаштуватися на роботу, адже вона вчителька музичного мистецтва та ще й мала свою школу естрадного вокалу.  

“Уже все перепробувала, але це кінець навчального року і через війну скорочення робочих місць. Думала перевести свою школу сюди, намагалася орендувати приміщення, робила набір, але поки що тишина, бажаючих немає. Мені потрібна робота, щоб було за що жити”. 

Дитина Тетяни займалася англійською мовою в рідному місті, а тепер продовжує вже в Делятині. 

“Якщо буде гірша ситуація, будемо їхати за кордон, адже я відповідаю за життя своєї дитини. Люблю свою Батьківщину, вона мене зігріває і насправді не хочу звідси їхати. Україна — це наша мати, як діти її залишать? Якщо вони і сюди попруть, не дай Бог, тоді будемо їхати”. 

Наталія 

Коли жінка почала розповідати, звідки приїхала, не могла стримати сліз. Вона залишила своє рідне місто Лиман та майже зруйнований будинок.  

“Я переїхала разом зі своїм сином, який має інвалідність першої групи. Він став таким після ДТП, повністю лежачий, сам нічого не може. Нам дали окреме житло в літній кухні, поки тут добре, але в зимовий період будуть проблеми, адже немає опалення”. 

Наталія їздила в Івано-Франківськ, щоб синові видалили епістому із сечового міхура. Тепер потрібна реабілітація, знайшли лікаря, який пообіцяв допомогти, але спершу потрібно пройти курс, що триватиме 21 день і коштує 2 тисячі гривень на добу. 

“Мені дуже допомагають сусіди, вони інформують про всі благодійні організації, до яких можу звернутися”. 

Ганна

Жінка переїхала до родичів у Делятин з донькою та котом з Одеської області. Там прожила останні 22 роки. Ганна не може стримати емоцій, коли розповідає свою історію:

“Я стояла на вулиці, коли летіла вже друга ракета. Було багато людей, це була пів сьома ранку. Я все чула і бачила… Було дуже страшно, не передати словами відчуття, коли вона летить. Згадую — і в мене мурашки йдуть по тілу. Перші два тижні я з дитиною та котом ночувала в підвалі.  Тільки тепер почала потрохи відходити від цього жаху”. 

Ганна каже, що в громаді їх дуже добре прийняли, допомогли оформитися як внутрішньо переміщені особи, дають продуктові набори, а за те, що розмовляє російською, ніхто нічого не каже. 

“Я цілий день читаю новини, від самого ранку і до вечора. Мені дитина каже, що викине телефон або видалить усі соцмережі, щоб не читала, а я не можу”, — розповідає Ганна.

У Делятині жінка часто ходить у ліс збирати гриби та ягоди. 

Дома працювала бухгалтеркою і продавчинею, роботи ще не шукала, бо живуть за накопичені гроші й надіються повернутися якнайшвидше додому.

Журналістка: Юлія Варчук