Ініціатива «Вулик Змістів» започаткувалася у Коломиї Івано-Франківської області. Команда місцевих активістів /ок, почали допомагати поселяти внутрішніх переселенців ще з 24 лютого і мали вже значні результати: за лютий-початок квітня знайшли прихисток для 120 родин. Однак розуміли: в цій роботі їм бракує системного підходу.

У його налагодженні допоміг програмний директор Мережі правового розвитку (МПР) Віталій Охріменко, який має значний експертний досвід щодо створення та впровадження сталих систем і саме в той час вимушено переїхав до Прикарпаття з Києва. Відтак, «Вулик Змістів» почав допомагати ВПО не лише з поселенням, а й надавати юридичну, психологічну, гуманітарну допомогу, допомагати з працевлаштуванням. Навіть займалися з дітьми, щоб надавати можливість їхнім батькам налагодити побут, опановувати нові професії чи інтегруватися. За цим підходом вони допомогли знайти житло ще 148 родинам (437 осіб).

“Коли ми починали роботу над цією ініціативою, то розуміли, що робимо щось масштабне, але не уявляли наскільки, — розповідає координаторка ініціативи, керівниця ГО “Трикутник” Соломія Зінець-Мацишин. — Тетяна та Андрій  стали одними з перших, кому Вулик Змістів допоміг знайти житло. Вони переїхали до Коломиї з Сіверськодонецьку на початку квітня. Довго сподівалися, що ситуація в їхньому рідному місті налагодиться, але коли від удару вибило вікна у квартирі, зрозуміли  —  відтягувати більше не можна і почали шукати способи евакуюватися”. Ось розповідь цього подружжя, життя яких докорінно змінила війна.

“Сюди ні ногою”

Ми приїхали з міста Сєверодонецьк Луганської області. Там народилися, жили, я вийшла заміж. Від першого шлюбу у мене є двоє дітей: донька 18 років і син, Данилко, — 10 років. 

Тепер моя донька знаходиться у Дніпропетровску… А син з першим чоловіком до Польщі поїхали. Напередодні війни приїхав зі заробіток і полетіли в Єгипет відпочивати, а тут 24 лютого почалася в нас війна і літак не пустили. Слава Богу, що так сталося, тоді говорю “Сюди ні ногою”… А недавно я забрала його до нашого нового дому.

Ми сиділи у Сєвєродонецьку до останнього моменту. (Витирає сльози)

Мене витягнула звідти донька, бо постійно телефонувала і казала “Мамо, збирай  речі, їдь. Мамо, ти розумієш, шо міста не буде”. Я  —  “Доцю, ні, я лишусь”.

Ми увесь час сиділи в підвалі, але коли прилетів снаряд прямо в дім, все, тоді терпіння не вистачило. 

Мій племінник поїхав сюди першим за допомогою волонтерів. Під градами, під бомбами виїхали. А у нас щодня ще веселіше ставало. Півміста взагалі рознесло в пух і прах. У нас виходить частина міста  —  старі райони, там, де я жила, а частина  —  нові будинки. От там, де нові будинки, то зовсім їх немає, там стоять просто руїни, усе розбомблене. 

У нас будинок з двох під’їздів був, двоповерховий. Ми, можна сказати, додому не підіймалися. Один раз ми піднялися, хотіли помитися нормально… Ми заходимо, я дивлюся така буря летить і виносить вікно, вивернуло просто з рамою… Я орала так… Я не знаю як в останній момент двері в ту кімнату закрила і одразу вилетіли з квартири.

Ми уїхали звідти 4 квітня. А так, від 24 лютого ми постійно там були. Усе там і лишилося. З собою ми взяли паспорти і деякі речі. 

Як вибиралися?

У нас кожного дня був евакуаційний автобус. Це було безкоштовно. До нього треба було йти через увесь город. Це було дуже страшно, бо під градами такими, що я думала поляжу там. Казали, що може виїзду взагалі не буде. Але погрузилися у три автобуси. Один для тих, хто з дітьми,  другий  — для людей з інвалідністю, у третьому були і малі, й старі. Нам казали брати мінімум речей. 

Ми сіли в автобуси, нас повезли до Слов’янська. Нас прийняла якась церква. Надали нам душ, їжу, матраци. Зранку прокинулись, нас нагодували, благословили, відвезли на Залізничний вокзал. Авіаударами з літаків побомбили дорогу і все, ми нікуди не їдемо. Сиділи півдня, чекали, коли поремонтують колію. 

Потім зі Слов’янська спершу дизелем, а потім ще чотири години їхали. Декількома пересадками доїхали до Львова безкоштовно. А далі  уже самі купили квитки і приїхали до Коломиї.

Тут нас зустрів мій похресник, який приїхав сюди раніше. Пішли в четверту школу.  Там нас зареєстрували. Сказали, що місць немає і відправили у другий ліцей. Ми пішли туди, нас поселили в класі. Там були ліжка, нас кормили… Ми жили там два тижні. Там був один бойлєр на школу. Можна ще було митися холодною водою, або гріти її електрочайником. Ну ми купили собі електрочайник. 

Дім, де ми зараз живемо нам допомогли знайти працівники Вулику Змістів.

Моєму чоловікові запропонували роботу на консервному заводі, а він каже, справа в тому, що у нас немає дому. Нам дали контакт волонтерів Вулика. А вони зв’язали з сусідкою, яка відкрила, щоб ми подивилися цей дім. Тут ніхто не жив 8 років. Це була літня кухня. Господарка цієї хати, поїхала в Польщу, забрала дітей. Усе розвалене було, ні ліжок, нічого… 

Ми прийшли сюди, подивилися. Тут не працювала станція для постачання води. Викликали майстра, встановлювати нову колонку, все тут полагодили, облаштувалися, все… Нам дуже допомогли з меблями. Тут нічого не було. Нам привезли з Вулика диван, меблі. Сусідка Галина принесла нам стіл  і стільці. 

Нам дуже подобається Коломия. Ми хотіли б тут залишитися. Шукаємо роботу.

Вулик Змістів щодня допомагає внутрішньо переміщеним особам із пошуком житла. Якщо ви маєте змогу їх прихистити  —  телефонуйте за номером   — +380 (99) 088 91 98.

Ви можете змінити чиєсь життя.

Спілкувалася Оленка Гелетюк

Довідково:

Гарячі лінії допомоги в інших населених пунктах областей

Коломия, Івано-Франківська область

38(099)088 91 98

Кам’янка-Бузька, Львівська область.

Тел. 38(068) 320 49 09

Хмільник, Вінницька область

38(050)951 64 17 38(068)161 62 76

 м. Сокаль та м. Стебник, Львівська область – +38(068)941 63 12

м. Бережани, Тернопільська обл. – +38(096) 148 66 41

смт Великий Бичків, Закарпатська обл. – +38(068) 698 50 41